Враження, або Якщо ви не читали цього в жж = )
4 дні минуло, відколи я урочисто ступила на землю київську. І тільки зараз можу сказати, що почала більш-менш адекватно сприймати оточуючу дійсність…
Найперше, що кинулось в очі і гнітило кілька днів поспіль – це те, наскільки в нас похмурі люди. Похмурі, неввічливі. Заклопотані, такі, які вдають заклопотаних або такі, які щиро вірять у свою заклопотаність. Відтак, щоб дістатися від пункту А до пункту Б якнайшвидше – не бачимо ані перешкод у вигляді інших людей, ані сенсу якось дивитись під ноги або взагалі навколо себе, і, боронь Боже, усміхнутись. Це знаєте, як їдеш в метро, поглядом ковзаєш оточуючими, а вони на тебе іноді яяяк подивляться) думаєш – йой, та шо я тобі зробив)
Це чарівне місто Будапешт) ніякого поспіху, ніякої напруженості) завжди ввічливі й усміхнені продавці, касири, офіціанти, кондуктори і навіть контролери) От сидимо ми в електричці, скажімо. Ну не сидимо – лежимо) мало спали, втомились і всьо такоє) Це ще дорогою ТУДИ. Квиток в нас був до будапештського вокзалу Ньюгаті, а електричка їхала, як ми виявили, вже коли завантажувались, до вокзалу Келеті, то трохи переймались з того приводу) Квитки в нас перевіряли, здається, тричі) Щоразу – різні люди) Будили нас громогласним «Йо напот ківанок! (і бла-бла-бла угорською далі)))», ми прокидались, перелякано простягали свої квитки, всьо було ок і ми спали собі далі)
Маю сказати, що цього року, на відміну від попереднього, я все-таки більше прониклася самим містом, а не фестивалем, хоча і фестиваль був дай Боже. Але цього разу я багатенько гуляла ним, часом сама, часом з компанією, часом – за запланованим маршрутом, часом – за спонтанним, часом - на транспорті з численними пересадками, часом – пішки вздовж майже всієї гілки метро)
Жила, на відміну від абсолютної більшості моїх старих-нових будапештсько-сігетських знайомих, не на острові, а в хостелі, дорога від якого, не дивлячись на чудову центральну локацію – неподалік від знаменитої площі Героїв і замку Вайдахуняд, – до острова займала близько 50 хвилин. Прикметно, що часу витрачалось приблизно однаково, коли я їхала вранці – метро М1 + метро М2 + HEV (приміська електричка), і коли верталась додому вночі – HEV + нічний автобус + 25 хвилин пішки.
Окремо про транспорт. Так само, як і минулого року – дорогий) Отже вирішили одразу купити собі тижневий проїзний. Судячи з того, як на нас подивився продавець, таку штуку в них купують не дуже часто, особливо туристи) Ще би – вартість тижневого проїзного на всі види транспорту більша, ніж вартість електрички Захонь-Будапешт))))) Ну але менше з тим)
3 гілки метро – М1, М2, М3, працюють з 04:30 до 23:10 (останній факт для мене був одкровенням не найприємнішого характеру) М1 – одна з найстаріших гілок метро в Європі, називається «Міленіум». Там, на відміну від М2 і М3, вагончики рухомого складу маленькі і жовті (на М2 і М3 – наші рідні, митіщинські). Є станція – Деак Ференц тир, де перетинаються всі три гілки. Спочатку подумалось мені, що це дуже зручно – якщо треба робити пересадку, то на якій станції вийшов – на такій і зайшов. А з іншого боку – тоді вже не домовишся без додаткових уточнень «зустрітись на платформі ст.метро Деак Ференц тир») Ще на кожній станції є годинники, які показують зворотній відлік часу до наступного поїзда. І поїзди приходять-відходять точно по них) Вдень на гілках М2 і М3 поїзди ходять кожні 5 хв, ввечері – кожні 10 хв. На гілці М1 – кожні 2,5 хв вдень. Що приємно – що ніколи не буває натовпу) Хіба що в нічному HEV’і, який під час фестивалю працює цілодобово)
У хостелі, щоб я раптом не забула заплатити, попросили паспорт або інший ID у завдаток. Другого дня я вирішила, що він (паспорт) мені потрібен, і запропонувала його замінити на мій внутрішній український (чогось я його взяла з собою))). Погодились без питань, але дуже здивувались, коли почули, що в Україні люди мають 2 паспорти. Так само багато дивувались, що з України проблемно з’їздити не те, що в Німеччину або Францію, а навіть в Угорщину, особливо, якщо ти – безробітна незаміжня бездітна студентка). А в нас тут, маючи 2 паспорти, все одно не можемо дати собі ради) От хотіла я в Києві здати свої дорожні чеки, яких купила перед мандрівкою. І продавали мені їх за даними з закордонного паспорту. А продати їх з закордонним паспортом я вже не можу, бляха, а лише за внутрішнім! В статуті банку написано, що вони мають керуватись документом, за яким можна встановити особу клієнта. На моє питання, чи є проблема мене ідентифікувати за закордонним паспортом, айсіком і укр.студентським, мені відповіли, що студентські – це взагалі не документ, а закордонний паспорт діє тільки на кордоні або за кордоном України. А в самій Україні – лише внутрішній. Отак) Хоча з цими дорожніми чеками я і в Будапешті помучилась. Як виявилось, їхні банки просто не практикують фінансових операцій з дорожніми чеками) А пощастило мені тільки в другій місцевій турагенції, де мені люб’язно видали готівку за доволі некрасивим курсом)
Ну і, власне, Сігет. Фестиваль, який проводиться ось уже 17 років поспіль і збирає до 400 000 відвідувачів. Фестиваль, де справді є що подивитися і що послухати. Постирчати на концерті біля котроїсь з численних сцен – від величезної Мейн Стейдж до малесеньких блюзової і джазової, спостерігати цікаві ленд-арти, взяти участь у доволі нетривіальних майстер-класах, подивитися феєричні перформанси театру і цирку, накупити безліч (недешевих) сувенірних футболок, кепок, браслетів, сережок (ооо, це просто рай і пекло одночасно для таких сережкоманок, як я 0:-) )… Ех)
Не можу сказати, що цей «Сігет» відзначився для мене якимось конкретним виступом. Хоча першого дня я з задоволенням і завзяттям відскакала і відспівала разом з Лілі Аллен, а також енергійно пританцьовувала під «Ескапе» і «Сноу Патрол», сидячи за компутером в прес-центрі) прикро, що не потрапила на «Нувель Вог», з музикою яких познайомилась вже постфактум, і Аль Ді Меолу, виступ якого я, перепрошую, тупо провтикала. Сподобався Фетбой Слім, сподобались Гайдамаки) Я не є їх фанаткою, але хлопці виступили дуже драйвово і якісно, а по завершенні концерту навіть влаштували невеличку прес-конференцію. Щоправда, серед присутніх журналістів були переважно українці) Прикметно, до речі, що цього року прес-конференцій виконавці майже не влаштовували. Принаймні, я жодного повідомлення про прес-конференцію чиюсь не бачила і не чула, щоб хтось із знайомих якийсь такий захід відвідав.
Отже, підсумовуючи вищесказане, музичний Сігет все-таки був для мене зосереджений біля Мейн Стейдж. Ще був дуже класний цирк) Ми побачили всього одну виставу, яка складалась з великої кількості відділень, якщо так можна висловитись, але отримали величезне задоволення) Також «оживляли» баобаб (для цього просто треба було затиснути руками всі дірки, з яких ішло повітря, і тоді він випростовувався і розпрямляв гілки) дурацька забава, але ми так тішились чогось)))) Пили чай в Ембієнт-тенті. Фірмовим напоєм там вважається масала – чай з молоком, корицею, гвоздикою і (не виключаю) ще чимсь, який так і називається – «чай» (chai). І коштував він на 100 форинтів (десь на 40 євроцентів) дорожче, ніж звичайний чай (той, шо tea))). В останню ніч дивились виступ барселонських еквілібристів) гарно, майстерно) але якось місцями все одно засинаєш)))) Ще був Каталонський парк рухомих скульптур, з ними (на них?) можна було грати в різні кумедні ігри) Майстер-класів було дууууже багато різних, але переважна більшість, нажаль, була виключно угорськомовна… Хоча і цю проблему частково вирішили, встановивши на фестивальній території тент «Survival Hungarian», де роздавали англо-угорські розмовники і давали безкоштовні уроки угорської мови, які я в кількості трьох штук із задоволенням відвідала)
До слова) В розмовнику 7 тем – «фрази ввічливості», «в кафе», «кохання», «розваги», «транспорт», «у лікаря» і «цифри»)))) а в розділі «кохання», хоч він і значно скороченіший за минулорічний, можна знайти справжні перли, наприклад «я загубив ключ від свого намета, можна я переночую в твоєму?» або «в моєму наметі є кондиціонер, ходімо, покажу»))) Жарти жартами, а на острові, особливо – в темну пору, більшість ріквестів так чи інакше зводились до «летс гоу ту май тент»))))
Дуже добре налагоджений побут на острові) Туалети, що начебто чистяться двічі на добу, душові (щоправда, переважно з крижаною водою), камери схову, медпункти і різного роду харчевні) А ще – за 5 хв від острова знаходиться величезний «ашан», де можна затаритись, скажімо, булочками за 9 форинтів\штука і плавленим сиром і жити (читайте: жерти) собі, приспівуючи)))
Неймовірно сумно було залишати острів, неймовірно сумно було залишати Будапешт. «Ну нічо, не останній Сігет,» – подумали ми і відчалили з більш-менш спокійною душею.
де це крижана вода?:))) в мене лише два рази була – дужжже рано вранці, і дужже пізно ввечері, коли прогрівання вони вимикають :)
ну значить ви просто ходили в такі душі, де прогрівання було нормальне)
читали в жжжж)
= )
в ЖЖ не дочитали, але наздогнало тут. і правильно зробило =)
йа старавсь 0:-)
а стать ти теж на Сігеті змінив(ла)? ;)
нє, це сталось раніше))))